Вагітність



Схожі статті:

Популярні записи


  • ГНІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ

    Лімфангіт Limphangitis — це запален­ня лімфатичних судин. Частіше є вто­ринним процесом. Якщо осередок запа­лення фурункул, карбункул, флегмона, абсцес, бешиха, гідраденіт не обме­жився, інфекція може проникнути в лім­фатичні судини і спричинити запалення їх стінки. Крім гострих інфекційних процесів, лімфангіт можуть зумовити різні травми: різані, колоті, укушені рани, садна, подряпини, опіки.

    Найчастіше лімфангіт спричинюєть­ся стафілококом.

    Залежно від клінічного перебігу роз­різняють гострий, підгострий і хроніч­ний лімфангіт. З урахуванням ступеня прояву запалення виділяють простий серозний і гнійний лімфангіт; виду ураження судин — капілярний, сітчас­тий Umphangitis reticularis, стовбур­ний, або трункулярний limphangitis tm. icularis.

    У разі локалізації лімфангіту в підшкірній основі діагностувати його легко. На шкірі над лімфатичними су­динами з'являються відчуття печіння, свербіння, незначна болючість. На шкірі помітні червоні смуги, які йдуть від осередку інфекції до лімфатичних вузлів звичайно від периферії до цен­тру. За їх ходом під шкірою промацу­ються щільні, болючі утворення. Підвищується місцева і загальна темпе­

    Ратура. Як і за будь-якої іншої ін­фекції, погіршується загальний стан хворого частий пульс, озноб, голов­ний біль, підвищена пітливість, зміни складу крові.

    При сітчастому лімфангггі спосте­рігається гіперемія шкіри без чітких меж, чим відрізняється лімфангіт від бешихи.

    Гострий лімфангіт іноді може уск­ладнюватися тромболімфангітом. У та­кому разі просвіт лімфатичної судини, яка іноді може розширюватися в діа­метрі до 0,5—0,7 см, закривається згор­тком із фібрину, лейкоцитів, ендоте­лію і бактерій.

    Тяжка форма лімфангіту може уск­ладнюватися абсцесом, флегмоною, тромбофлебітом.

    Починати лікування лімфангігу треба з ліквідації первинного осередку. Пе­редусім іммобілізують відповідну ділян­ку. Якщо уражена нижня кінцівка, її треба іммобілізувати у припіднятому положенні. На уражену ділянку прикла­дають тепло компрес або грілку, ма­зеві пов'язки; призначають антибіоти­ки і сульфаніламідні препарати. Забо­роняють масаж, розтирання. Рекомен­дують фізіотерапевтичні процедури кварц, УВЧ.

    Лімфаденіт limphadenitis — гост­ре або хронічне запалення лімфатичних вузлів. Гострий лімфаденіт зумовлюється проникненням у лімфатичні вузли лімфатичними шляхами неспеци­фічної, банальної мікрофлори стреп­тококи, стафілококи. Причиною роз­витку хронічного лімфаденіту є як не­специфічна, так і специфічна мікро­флора частіше туберкульозна.

    Проникнення мікробів у лімфатичні шляхи не обов'язково зумовлює запаль­ний процес. Лімфа володіє бактери­цидними властивостями, і мікроби, які проникли в неї, втрачають свою вірулентність і навіть гинуть. Ще час­тина мікробів гине в лімфатичному вузлі внаслідок фагоцитозу.

    Гострий лімфаденіт, як і лімфан-гіт, є ускладненням запального проце­су. Осередок може локалізуватися в різних лімфатичних вузлах. Найчасті­ше уражаються пахвові, пахвинні, шийні лімфоузли. За характером ексу­дату розрізняють серозний, геморагіч­ний, фібринозний і гнійний лімфа­деніт. При гнійному лімфаденіті лім­фатичний вузол гнійно розплавляєть­ся, перетворюючись на гнояк абсцес.

    Запальний процес з лімфатичних вузлів може поширитися на сусідні тка­нини і зумовити аденофлегмону.

    Клінічно при поверхневому лімфа­деніті під шкірою виявляється один або кілька збільшених, зрощених між со­бою і дуже болючих лімфатичних вузлів. Шкіра над ними гіперемійована. При промацуванні лімфатичні вузли бо­лючі, зрощені із шкірою. Функція органів у ділянці, де локалізується за­пальний процес, порушена. Місцева температура підвищена. У разі нагноєн­ня лімфатичного вузла спостерігається симптом флюктуації. Спочатку при пальпації лімфатичні вузли рухомі, і лише після переходу процесу на сусідні тканини стають нерухомими.

    Загальні прояви характеризуються підвищенням температури тіла, голов­ним болем, слабкістю, прискоренням пульсу, змінами складу крові.

    Стрептококовий лімфаденіт має тяжчий перебіг, ніж стафілококовий. Це пояснюється тим, що при стафіло­коковій інфекції швидко блокуються лімфатичні судини і меншою мірою всмоктуються продукти розпаду тканин і токсинів.

    Хронічний неспецифічний лімфа­деніт спричинює маловірулентна інфекція. Процес частіше локалізуєть­ся на шкірі, а джерелом інфекції є за­пальні процеси в ротовій порожнині уражені карієсом зуби, тонзиліт. Лімфатичні вузли збільшуються по­вільно, вони м'які, малоболючі. За­гальний стан хворих при цьому не по­рушується. Нагноюються лімфатичні вузли рідко.

    Хронічний специфічний лімфаденіт зумовлюється звичайно збудниками ак­тиномікозу, сифілісу, туберкульозу, туляремії, чуми. Найчастіше буває ту­беркульозний лімфаденіт з локалізацією на шиї. Він є проявом загального зах­ворювання організму. Уражені лімфа­тичні вузли зрощені між собою у виг­ляді конгломерату, малоболючі. Зго­дом розвивається казеозний розпад. Шкіра над лімфатичними вузлами стон­шується, вміст може прорватися на­зовні з утворенням хронічних нориць.

    Лікування гострого лімфаденіту, як і лімфангіту, треба розпочинати з ліквідації первинного осередку. Кон­сервативну терапію проводять у почат­кових стадіях за загальними принци­пами гнійної хірургії теплові та фізіо­терапевтичні процедури, обколюван­ня осередку запалення розчином пені­циліну з новокаїном, іммобілізація. У разі абсцедування показане опера­тивне втручання поряд із загальною терапією.

    Лікування хронічного неспецифіч­ного лімфаденіту повинно бути спря­моване на ліквідацію основного захво­рювання. У деяких випадках у лімфа­тичних вузлах може розвиватися сполуч­на тканина індуративний хронічний лімфаденіт. Лімфатичні вузли тоді ста­ють щільними, малоболючими, не піддаються консервативному лікуван­ню. У таких випадках їх видаляють.

    Лікування хронічного туберкульозно­го лімфаденіту полягає в призначенні специфічної протитуберкульозної те­рапії, опроміненні лімфатичних вузлів кварцом.

    Артеріїт arteriitis — запалення артерій. Може виникнути внаслідок переходу запального процесу з сусідніх тканин або запалення внутрішньої обо­лонки артерії, зумовленого мікробами, які циркулюють у крові. У першому разі захворювання починається з адвенти­цію периваскуліт і поширюється до середини судинної стінки, в другому — внутрішньої оболонки ендоваскуліт і поширюється до зовнішньої оболонки. Артеріїт може виникнути і у разі попа­дання мікробів у стінку судини іншим шляхом. Незалежно від того, яким шляхом відбулося зараження, згодом у артерії утворюється тромб тромбангіт. Запальний процес буває обмеженим або поширюється вздовж артерії.

    Артеріїт може бути серозним або гнійним. Клінічна картина артеріїту:

    Поява різкого болю у ділянці локалізації запалення; пульс на периферії артерії ослаблений; у дистальних відділах кінцівки трофічні розлади; підвищен­ня температури тіла, зміни складу крові.

    Грізним ускладненням гнійного ар­теріїту є виразкування або змертвіння судинної стінки, через що виникають сильні вторинні кровотечі. У разі тром­бозу артерії, особливо на кінцівках, розвивається гангрена. Розплавлені, інфіковані тромби можуть відриватися, переноситися кров'ю і інфікувати інші тканини й органи.

    Лікування артеріїту повинно бути спрямоване передусім на ліквідацію пер­винного осередку інфекції. У разі ло­калізації на кінцівках їх треба іммобілі­зувати. Показана загальна антибакте­ріальна терапія. Деякі автори рекомен­дують вводити у просвіт артерії, про-ксимальніше від місця ураження, пре­парати групи пеніциліну з новокаїном 10 мл 1 % розчину або 50—60 мл 0,25 % розчину новокаїну з 200 000— 300 000 ОД пеніциліну.

    Флебіт і тромбофлебіт. Флебіт phlebitis — запалення стінки вени, тромбофлебіт trombophlebitis — за­палення стінки вени з одночасним утворенням у ній тромбу. Наявність у просвіті вени тромбу без запалення її стінки називається флеботромбозом.

    Оскільки стінка вени тонша за стінку артерії, запальний процес у ній виникає частіше.

    Запалення вени може починатися як із зовнішньої її оболонки перифлебіт, так і з боку внутрішньої ендофлебіт. У обох випадках у процес швидко втя­гується вся стінка судини. Спочатку венозна стінка інфільтрується сероз­ним, а з часом — гнійним ексудатом. У просвіті вени утворюється кров'яний згусток. Виникненню флебіту сприяють зниження реактивності організму, по­шкодження венозної стінки частіше під час пункції, сповільнення в ній руху крові, підвищення коагуляційних вла­стивостей крові.

    Частіше цей процес уражує судини нижніх кінцівок.

    За локалізацією розрізняють поверх­невий і глибокий флебіти залежно від того, які вени при цьому уражуються. Поверхневі вени— велика і мала підшкірні v. saphena magna and parva — розташовані в підшкірній основі, глибокі — передні і задні гомілкові, підколінна, стегнова v. tibiales anteriores and posteriores, v. poplitea, v. femora-lis — під фасціями, у м'язах тощо. Обидві системи сполучаються між со­бою за допомогою анастомозів.

    Гострий флебіт може бути простим серозним і гнійним. У разі першої форми стінка вени пошкоджується не­значно, тромби в ній не утворюються і просвіт її зберігається. Процес такий звичайно закінчується одужанням. Для гнійного флебіту характерне утворен­ня в просвіті вени тромбів, які на­гноюються.

    При поверхневому флебіті на шкірі у ділянці проекції вен з'являються чер­воні смуги. Під час пальпації прома­цуються поздовжні щільні тяжі. Підви­щується температура тіла, приско­рюється пульс, з'являються головний біль, озноб, загальна слабкість, зміни складу крові.

    Лікування поверхневого флебіту подібне до лікування лімфангіту: іммо­білізація, постільний режим, підвище­не положення кінцівки, пов'язки з роз­чином димексиду, гепариновою маззю, гелем венорутону, антибактеріальні препарати.

    Пошкодження інтими призводить до утворення у просвіті вени тромбу, що разом із запаленням стінки судини сприяє розвитку тромбофлебіту. Не­безпека його полягає в тому, що тром­би, закриваючи просвіт вени, порушу­ють кровообіг. З другого боку, інфіко­вані тромби розносяться кровоносними судинами по організму, що призводить до виникнення у віддалених органах і тканинах нових осередків запалення. Тромби, потрапляючи в кровоносне русло, можуть заноситися в легеневу ар­терію, спричинюючи її емболію і смерть.

    Тромбофлебіт буває поверхневим і глубоким. Частіше уражаються поверх­неві вени нижніх кінцівок, вени таза і прямої кішки, рідше —вени верхніх кінцівок. Сприяє цьому варикозне розширення вен, що частіше буває у жінок і зумовлюється застоєм крові у венах вагітність, робота стоячи, трав­матичне пошкодження вени тощо.Пев-ну роль у виникненні тромбофлебіту відіграє сповільнення руху крові у ве­нах, зміна її складу.

    Особливою формою є мігруючий тромбофлебіт, який, уражаючи поверх­неві вени, може переміщатися в різні ділянки. Часто він супроводжується одночасним ураженням артерій хворо­ба Бюргера.

    Як флебіт, так і тромбофлебіт буває простим і гнійним.

    За клінічним перебігом тромбо­флебіт ділять на гострий, підгострий і хронічний. Виділяють ще низхідну і висхідну його форми поширюються згори вниз або знизу вгору.

    У разі висхідного тромбофлебіту, коли процес, поширюючись угору, охоплює все нові ділянки вени, з'яв­ляється небезпека переходу його на за­гальну клубову вену. Такі хворі потре­бують негайного оперативного втручан­ня — перев'язування великої під­шкірної вени у ділянці впадіння її в стегнову вену операція Троянова— Тренделенбурга.

    Тромбофлебіт поверхневих вен нижніх кінцівок виявляється появою

    Під шкірою, у ділянці великої або ма­лої підшкірної вени, змієподібних ви­пинань. Шкіра над ними гілеремійо-вана з ціанотичним відтінком. Харак­терна пастозність кінцівки. Під час пальпації по ходу вен виявляють щільні, дуже болючі утворення. На дотик кінцівка холодніша від здорової. У разі простого тромбофлебіту загаль­ний стан хворого майже не порушуєть­ся, у разі ж гнійного підвищується тем­пература тіла до 38—39 °С, з'являється озноб, іноді розвивається сепсис. Якщо тромб нагноюється, новоутворен­ня втрачає свою щільність, може з'я­витися симптом флюктуації.

    Гнійне запалення вен спостерігаєть­ся частіше, ніж гнійне запалення ар­терій, що пояснюється тим, що стінка останніх міцніша.

    При тромбофлебіті глибоких вен кінцівка набрякла, шкіра напружена, бліда, з ціанотичним відтінком, місце­ва температура підвищена. Спостеріга­ються ущільнення і болючість м'язів особливо литкових.

    Тромбофлебіт нижніх кінцівок у разі гнійного запалення тазової клітковини довкола матки і тромбофлебіт вісцераль­них вен таза, що іноді спостерігається після пологів, мають своєрідний пе­ребіг. Процес має назву білої або си­ньої флегмазії phlegmasia alba dolens і phlegmasia caerulea dolens.

    Біла флегмазія характеризується стійким набряканням кінцівки, болю­чістю, білим кольором шкіри і знижен­ням її температури.

    Для синьої флегмазії характерні: ви­ражений набряк усієї кінцівки з поши­ренням на промежину, сідниці, ціаноз шкіри, поява раптового різкою болю в кінцівці, відсутність артеріальної пуль­сації; іноді розвивається венозна ганг­рена кінцівки.

    Лікування гострого тромбофлебіту поверхневих вен нижніх кінцівок поля­гає передусім у наданні кінцівці спо­кою. Призначають постільний режим кінцівка припіднята до затихання го­стрих явищ профілактика поширення інфекції і можливих тромбоемболій. При підгострому і хронічному тромбофлебіті показані теплові процедури сухе тепло, зігрівальні компреси, по­в'язки з гепариновою маззю, гелем троксевазину. Ефективні фізіотерапев­тичні процедури інфрачервоні про­мені. Добрі наслідки дають паранеф-ральні новокаїнові блокади.

    При гострому тромбофлебіті глибо­ких вен ноги чи ноги та таза поряд із консервативними заходами постільний режим з припіднятою та іммобілізова­ною кінцівкою, антикоагулянтною та антибіотичною терапією тощо нерідко вдаються до хірургічного втручання — введення в нижню порожнисту вену фільтрів з метою запобігання тромбо-емболії легеневої артерії.

    Для лікування тромбофлебіту, особ­ливо глибоких вен, використовують п'явки. Їх прикладають до шкіри ура­женої ділянки, де вони присмоктують­ся, а гірудин, який при цьому виді­ляється в кров, сприяє розсмоктуван­ню тромба.

    Сучасні засоби профілактики і ліку­вання тромбофлебіту включають: анти­коагулянти прямої і непрямої дії, тром-болітичні засоби, препарати, які поліп­шують мікроциркуляцію і зменшують агрегацію форменних елементів крові.

    До антикоагулянтів прямої дії нале­жать гепарин по 5000 ОД 4 рази на добу та низькомолекулярні гепарини непрямої дії — пелентан 0,1—0,15 г 2 рази на добу, неодикумарин 0,05— 0,1г 2 рази на добу, фенілін 0,01 г 2 рази на добу. Призначати антикоа­гулянти можна лише у разі контролю ко-агулограми або у крайньому разі хоча б протромбінового індексу. Він повинен знижуватися не більш як на 40—50 % при нормі 75—100 %.

    Серед тромболітичних засобів застосовують трипсин, хімотрипсин 0,07 мг/кг маси тіла, внутрішньовен­не 2 рази на добу.

    Ефективний стандартний препарат тромболітин суміш трипсину з гепари­ном у співвідношенні 6:1. Він має антикоагулянтну і тромболітичну дію 0,1мг 3 рази на добу внутрішньовенне або внутрішньом'язово.

    До фібринолітичних препаратів належить фібринолізин 20 000— 40 000 ОД у поєднанні з гепарином, внутрішньовенне.

    З метою поліпшення мікроциркуляції внутрішньовенне вливають низько­молекулярні декстрани реополіглюкін.

    У разі нагноєння тромбофлебітично-го вузла показаний розтин гнояка.

    Після стихання гострих проявів хво­рому спочатку дозволяють рухи у постелі, через 2—3 доби — опускають ногу, а відтак ходити, міцно бинтуючи її.

    При хронічному тромбофлебіті, особливо якщо він супроводжується варикозним розширенням вен, по­трібна радикальна операція з видален­ня тромбованих вузлів.

    Профілактика тромбофлебіту поля­гає у своєчасному лікуванні тих пато­логічних змін, які лежать у його основі. За наявності варикозного розширення вен треба своєчасно оперувати. Якщо ж операція протипоказана літнім лю­дям, наприклад, кінцівку в припідня-тому положенні туго бинтують або ре­комендують носити еластичні панчохи. Для профілактики тромбофлебіту в післяопераційний період показані ліку­вальна гімнастика, раннє вставання. Якщо на кінцівках є гнійні осередки, їх треба ліквідувати.

    Серед ускладнень тромбофлебіту тре­ба виділити посттромбофлебітичний синдром. Якщо тромб розсмоктується або каналізується, прохідність вени відновлюють, створюючи умови для кровообігу в кінцівці. Коли ж тромб замінюється сполучною тканиною, в кінцівці виникають значні порушення венозного відтоку. Вона набрякає, болить, трофіка її порушується — роз­виваються виразки; різко знижується працездатність хворого.

    Дуже небезпечним ускладненням тромбофлебіту є емболія, особливо легеневої артерії, що може призвести до інфаркту легені і навіть до смерті.